«МЕРТВІ НЕ ПРОСТЯТЬ, ЖИВІ
НЕ ЗАБУДУТЬ»
Лінійка пам’яті,
присвячена річниці голодомору 1932-1933 рр.
Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та
політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України,
патріотичні почуття,відданості своєї Батьківщині.
Обладнання: на столі – хлібина і
склянка з водою, свічка; на дошці – напис: « Ціна йому – життя.»; книжкова
виставка – «Голод – 33 – рана на серці України.»; записи класичної музики
(«Реквієм» Моцарта, «Соната» Бетховена), музика М.Лисенка.
Ведучий:
Забитим мечем стало ліпше,
Ніж повбиваним голодом.
Що гинуть проколені,
За браком плодів польових…
Руки жінок милосердних
Варили своїх діточок,
Як стали поживою їм.
Ці скорботні рядки присвячуються тим, яких
давно не має. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного
режиму – штучний голод 1933 року. Більш ніж сім десятиліть
тому страшна лапа голоду перервала життя мільйонам людей. Зотліли і стали
попелом тіла людей, стали попелом їх надія і віра.
Як все це починалось.
1-й учень: 1923 – 1929-ті роки були найщасливішими роками для України
за останні століття.
«Декрет про землю» дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли
віками. Селяни повірили у вільне життя,обробляли землю, отримуючи добрі врожаї.
Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забрали
хліб. По селах нишпорили продзагони.
2-й учень: У 1927 році продрозкладку було замінено
продподатком. Щоб краще жити потрібно було працювати. Та це не злякало
українських селян. Працювати, навіть каторжно, але бути господарем на своїй
землі – тільки цього вони прагнули віками. І земля – годувальниця віддячувала
сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями.
3-й учень: Економічна довідка:
середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901 – 1911 років на 22%.
4-й учень: Але над непом нависла
загроза. У квітні 1929 року проголошено початок колективізації. У селян
забирали все. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу і птицю. Це
була одна з передумов майбутнього голоду.
5-й учень: Господарів, у яких
був певний достаток, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.
Ведучий: Звинувачують свідки.
(На сцену виходять учні в українському вбранні селян того часу.)
1-й свідок: Мати залишилася вдома
з малолітніми дітьми, бо висилати без господаря в Сибір влада не мала права.
Але і на рідній землі багато натерпілись. З хати вигнали, грубу завалили, одежу
розпродали, урожай було конфісковано. Ця розправа над сім’єю була здійснена
восени, а зиму зимували у хаті без вікон, які забили мішками, наповненими
соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривалися старим рядном. А що
їли? Те, що приносили люди – отак дожили до весни.»
2-й свідок: «Ранком 28 червня нас
відправили з дому на станцію. Коли почали садити у вагони, то виявилось, що багато
жінок покидали своїх дітей. Вони кричали: «Я їм рідна мати, я не повезу їх на
вірну смерть!» До цього їх змусили звістки з Півночі від першої партії
розкуркулених. Дехто з них утік і розказував, а інші прислали листи і писали,
що майже всі діти вимерли дорогою…»
Ведучий: Розпочалась тотальна війна проти
народу. Вмирали люди не від зброї,від голоду. Звучить « Реквієм» Моцарта.
1-й учень: То був страшний навмисний злочин,
Такого ще Земля не знала,
Закрили Україні очі
І душу міцно зав’язали.
Сліпу пустили старцювати…
То був такий державний злочин –
Здригнулась навіть мертва Кафа,
Мерцями всіялося поле.
Ні хрестика і не могили –
То був такий навмисний голод.
3-й свідок: «У 1932 році врожай
гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на
той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав в поле, там і
кінчився
Стоять
воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене
в радгосп взяв фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був –
пайок давали. Прибігав я в неділю додому верст 4 з радгоспу було. Іду
степом - валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять.
Бувало бурячок украду – принесу додому. І цілують мене і плачуть. Потім
приходжу – вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало
нікого.»
2-й учень: Людям, які вижили, ці роки викарбувались у серці на все
життя. Саме тоді бригади активістів забирали у селян все до зернинки.
Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там
якийсь пуд-два збіжжя.
3-й учень: В 1932 році на полях
почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати родину, і ножицями зрізали
ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру.
4-й свідок: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас,четверо дітей,
виїхали до Московської області. Батько працював у радгоспі недалеко від Москви.
Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в
Україну. Батька заарештували там же в Московській області і вислали в Мурманськ
на примусові роботи. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Червоному,
коли повернулася.»
1-й учень: Здається тільки сліпий міг не бачити трагедію українського
народу. А скільки дітей стали жертвами голодомору.
Звучить
соната Бетховена. Виходять учні.
Ведучий: Голодне лихоліття
найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились
найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не
отримували рятівних 100 – 300 грам хліба на працюючого.
За переписом населення 1926 року дітей віком до
4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10
років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки ХХ століття?
1-й учень: Весна… А над селом
нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються.
Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий
живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає,
самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед,
скільки сидить – стільки гойдається, і безконечно одна пісня на півголосом:
їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так
у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.
2-й учень: Неврожай від Бога, а
голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик
років десяти. Повз нього йдуть люди: « О, цей вже помер.» У відповідь ледь
чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер.»
3-й учень: Я ще не вмер… Ще
промінь в оці грає,
В четвер пішов десятий рік,
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік,
До вишеньки…У колиску ясночолу.
Я чую запах квітів, я не вмер…
А небо стрімко падає до долу.
Тримайте хтось!
Хоча б за коси верб… Я ще не вмер.
4-й учень: Виявом дитячої смерті не займався ніхто. В
Україні 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.
5-й свідок: « У нашого сусіда
було четверо синів і троє дівчаток. Хлопці були здорові, як дуби, але вже
почали пухнути. Батько договорився з родичем поїхати в місто. Там, на срібло,
яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не
побачив, приїхали додому. То вже в них всі померли – і батько, і мати, і діти,
один Сашко зостався в живих.
Маленький хлопчик
простягає руки до ікони.
Хлопчик.
Бозю! Що там у тебе в руці?
Дай мені, Бозю , хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка.
Тож підрости хоч трохи-бо дай.
Тато і мама холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю, сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в руці!...
Ведучий: І в радянські часи знаходились небайдужі й сміливі люди,
які намагалися сказати правду та привернути увагу громадськості. Таким був
український письменник Василь Барка.
1-й учень: Письменника Василя
Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не
згадувати про страшний 1933-й рік.
Барка не жив в Україні в 1932-1933 рр., але й
Кубань, де мешкав письменник, теж морили голодом.
Основою для роману «Жовтий князь» послужили
особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини.
Перегляд фрагменту з кінофільму «Голод – 33» за
романом В.Барки «Жовтий князь».
Ведучий: Ми перегортаємо останню сторінку нашої Книги
– пам’яті. І давайте засвітимо свічку, згадуючи всіх померлих під час
голодомору 1933 року.
1-й учень: Не звільняється пам’ять,
Відлунює знову роками.
Я зітхну… запалю обгорілу свічу,
Помічаю: не замки – твердині, не храми
Закам’янілий чорнозем –
Потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З долини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь:
Вкраїна,ХХ століття.
І не рік, а криваве клеймо – «33».
Ведучий: Ніколи не забудемо ці жахливі дні. Пам’ятай!
